Житомирсько-Поліська Єпархія - Українська Православна Церква (ПЦУ)

Христос — Цар Юдейський, і заснування царства християнського — Церкви (Вербна-квітна Неділя)

Урочистий вхід Христа Спасителя в Єрусалим, що його ми сьогодні святкуємо, це власне був прихід Христа до Єрусалиму на добровільні страждання. Це так було ясно навіть Його ученикам, що вони всяк відмовляли Його від подорожі навіть до Вифтанії, що була близько коло Єрусалиму. А коли Христос все ж пішов до Вифтанії, щоб воскресити помершого друга свого Лазаря, то один з Його учеників, Тома, сказав своїм товаришам: «Ходімо й ми, щоб померти з Ним» (Ів. 11, 16).

Чого ж тоді ученики влаштували Христові такий урочистий вхід у Єрусалим? Невже ж вони виявили радість з того, що їх Учитель іде на страждання? Запевне ні. Цю урочистість підготував для себе сам Христос. Св. єв. Іван свідчить, що великій урочистости входу Христового в Єрусалим з Вифтанії дуже сприяло недавнє воскресіння там Лазаря, яке Христос теж створив урочисто й прилюдно. Багато євреїв приходило з Єрусалиму, щоб побачити воскресшого Лазаря ї під вражінням цього великого чуда, повертались із Христом до Єрусалиму, вславляючи Його, як Царя. Багато народу проходило через Вифтанію на свято Пасхи в Єрусалим з Галилеї, що давно вже бажали бачити Христа царем і теж радо приєднувались до Його урочистої подорожі і вславляли Його. Ученики Христові мусіли вже приєднатись до цієї врочистости, почуваючи на собі обов’язок не залишати в цей мент Учителя.

З підвищених передсвяткових настроїв народу несподівано вибухла якась стихійна сила, якесь всенародне свято, якого народ як наче давно ждав, на яке давно сподівався і лише шукав для нього приводу й пояснення. І от, коли Христос по дорозі звелів ученикам привести до Нього ослюка з ослицею і сів на нього, апостоли зараз пригадали давнє пророцтво: «Не бійся, дочко Сіонська, це Цар твій іде до тебе, сидючи на молодім ослі» (Зах. 9, 9). Варто тільки уявити собі з яким нетерпінням євреї ждали здійснення цього пророцтва, як мріяли вони завжди про свого царя Месію, як настирливо вони кілька разів намагались проголосити Христа Спасителя царем (Ів. 6, 15. 7, 4), що коли побачив народ Христа на осляті, ввесь цей великий здвиг людей зразу пройнявся тою думкою, що це і є так давно жданий цар юдейський, що їде сидячи на ослюкові.

І навіть апостоли, що, як каже св. Іван, з початку не зрозуміли цього, захопились загальним піднесенням, всенародньою мрією і з усіх грудей залунали хвальні вигуки: «Благословенний цар, що йде в ім’я Господнє! Осанна (спасіння) Синові Давидовому! Осанна в небі!» В великому ентузіязмі народ зривав і ніс з собою віття з дерев і кидав по дорозі під ноги Спасителя, почав слати одіж свою під ноги Його і таким чином подорож Христова в Єрусалим на страждання, на знущання всенародне, на ганебну смерть несподівано набула всенародньої врочистосте, значення всенароднього свята. Для народу й апостолів це був вхід царя на своє царство, що йшов в ім’я Господнє, як обіцяний Богом Месія Цар.

Але чому ж Христос Спаситель тепер видимо сприяв цьому святу, і йшов назустріч народньому ентузіязмові? Раніш Він рішуче відхиляв усякі спроби євреїв проголосити Його царем, а зараз Він сам задовольняє мрії народу про царя і навіть на ослюка сідає, безумовно для того, щоб народ згадав пророцтво про прихід свого царя на ослюкові. Зараз Христос не тільки не припиняє гучних виголосів народу: «Благословенний цар, що йде в ім’я Господнє», а навіть, коли фарисеї сказали Йому: Заборони ученикам своїм, Він відповів: «Коли ці замовкнуть, то каміння закричить» (Лук. 19, 40) і радо приймав вславлення дітей. Ясно, що Христос свідомо входив у Єрусалим, як цар юдейський. Властю царя юдейського Він і в храм увійшов і очистив Його від торгашів, як це колись робили юдейські царі Єзекія, Осія. Як Цар всемогутній Він і всіх хворих в цей день сцілив (Мат. 21, 12-14).

Для чого ж Христос з царською урочистістю ішов на свої страждання? Для чого єврейському народові дозволив у цей мент вславляти Його, як царя юдейського? Христос дійсно йшов на страждання, як цар на своє царство. Він сходив на хрест, як на свій царський престіл, щоб зброєю хреста визволити й пригорнути до себе весь світ і в цьому поході Христа супроводило все небесне воїнство, ті дванадцять легіонів янголів, що про них Він казав ученикам, коли почались Його страждання (Мат. 26, 53). Але й народ єврейський, хоч на мент мусів Його визнати, як свого Месію-царя. Христос не виконавби до краю свого послання на землю, як Месія, коли б не явився єврейському народові і як його цар.

Нетерпеливо і невідмінно євреї ждали Месію іменно, як свого царя визвольника з-під влади поганських царів, і Христос повинен був і цю найпитомішу мрію єврейського народу задовольнити, явитися йому, як Месія-цар, викликати з його грудей всенародній вигук: «Благословенний цар, що йде в ім’я Господнє! Благословенне царство отця нашого Давида, що настає в ім’я Господнє!» (Мар. 11, 10). Пророк Захарій провіщав, що Месія — цар єврейський — має ввійти в Єрусалим на осляті. Христос мусів здійснити і цю рису, щоб ні одна йота з закону не залишилась невиконаною (Мат. 5, 16), а щоб на собі здійснити все. Отже Христос свідомо входив в Єрусалим на страждання, як Месія — цар юдейський, і Пилат правдиво схарактеризував Його, коли через кілька днів написав на Його хресті Його вину: Ісус Назорянин — цар юдейський.

Христос проповідував народові, як його вчитель, пророк, страждав для Бога, як первосвященик, приносив себе в жертву за гріхи світу, щоб задовольнити правду Божу, але для світу, для народів Він страждав, як цар, щоб зброєю хреста завоювати собі всі народи. Але здійснивши на собі пророцтва і мрії євреїв, явившись їм, як Месія-цар, Христос ждав від народу, а особливо від його керівників одного, а саме просвітлення, розуміння дійсного Його царства, що забезпечить їх найбільшим непорушним спокоєм. Після трьохрічного благовістя про своє царство, як царство Боже, царство небесне, як духовне перетворення людини й народу, далеке від усякої земної величности й політичних міркувань, Христос мав право сподіватись, що Єрусалим, хоч тепер зрозуміє Його, щиро піде за Ним, як Царем царства небесного.

Але даремна надія: Каміння могло закричати, а камінне серце Єрусалиму залишилось незмінним. От чому, коли наближався Христос до Єрусалиму і побачив його, то заплакав кажучи: «Ой, коли б ти хоч у цей день зрозумів те, що потрібне для твого спокою! Але це й тепер закрите від очей твоїх. Тому прийдуть на тебе дні, і вороги твої обложать тебе окопами і обступлять тебе навкруги і стиснуть тебе з усіх боків і знищать тебе і дітей твоїх в тобі і не залишиться камення на каменні в тобі, за те, що не зрозумів ти часу, коли одвідано тебе» (Лук. 19, 41-44). Отже Христос, Месія-цар, ішов на страждання для підкорення під свою державу всесвіту, але разом з тим, своїми стражданнями на хресті, Він остаточно руйнував мрії і сподівання євреїв про своє величне земне царство і прорікав жахливу долю осередка цього царства — Єрусалиму.

І коли Пилат прибив до хреста Христового табличку: «Ісус Назорянин — цар юдейський», він добре розумів, що прибиває до хреста не вину Ісуса Христа Назорянина, а раз на завжди прибив на хресті мрії і сподівання єврейських первосвящеників про власного земного царя, про власне царство. Це розуміли і єврейські первосвященики, образились цим і казали Пилатові: «Не пиши «цар юдейський», а що Він сам казав «Я цар юдейський». Але Пилат знав, що писав. Разом з розп’яттям Христа римська влада розп’яла єврейські надії на власне земне царство, а через 35 років після цього в найбільш жахливий спосіб зруйнувала самий Єрусалим, столицю цього мрійного царства. Христос, як Цар неба і землі, на 3-ій день після смерти воскрес із гробу, але титул єврейського Месії-царя Він остаточно залишив у гробі разом із плащаницею і хусткою, що ними був обв’язаний, і тепер навіть сіоністи — ці єврейські щирі націоналісти — вже не мріють про старий Сіон, як свою столицю, ні про власне царство, а шукають чогось іншого, всесвітнього...

Браття! Христос, що урочисто йде в Єрусалим на страждання є для нас вічний переможець смерти і пекла, є провісник загального воскресіння, а Його хрест і гріб є основа нового всесвітнього царства — церкви Христової, метою якого є не земна величність, не поневолення народів, а життя і спасіння, і це царство найбільше щирости й прихильности придбало собі серед народів поганських. Коли поганин Пилат підчас допиту Христа запитав Його: «Чи Ти справді цар», то Христос сміливо відповів йому: «Так! Я є Цар. Але царство Моє не від світу цього. Я на те народився і на те прийшов на світ, щоб свідкувати про істину, і кожен, хто від істини, слухає голосу Мого» (Ів. 18, 37).

Пилат ще не хотів входити в те, що то є істина, але незабаром його одновірці — греки, римляни і всі поганські народи і кращі з євреїв — уже добре зрозуміли, що то є істина, про яку говорив Христос Пилатові; що істина Христова це сам Христос, що сказав про себе: «Я є шлях, істина й життя» (Ів. 14, 6), і от за цю істину, за Христа сміливо пішли на боротьбу, страждання і смерть, перемогли світ і на Христі заснували «царство не від світу цього», де немає ні царів, ні князів, а братерство й самовіддане служіння йому, і метою якого є досягнення не земної ве-личности, а небесного блаженства.

Отже і ми, браття, коли урочисто святкуємо сьогодні вславлення Христа, як Царя, ми святкуємо величний початок відкриття Христом свого нового царства — царства правди, хоч і на хресті розп’ятої, але з мертвих воскресшої і з собою всіх людей, всі народи, відновившої; святкуємо величний мент піднесення Христа, як Голови церкви своєї і в цьому розумінні щиро й свідомо виголосимо: «Осанна! Благословенний Цар, що йде в ім’я Господнє»! — Амінь!

Митрополит Василь Липківський

Поділитися:

Христос — Цар Юдейський, і заснування царства християнського — Церкви (Вербна-квітна Неділя)

Церковний календар