Житомирсько-Поліська Єпархія

Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Возлюблені у Христі брати і сестри!

Як дивує нас апостол, який закликає пам’ятати про свої немочі: «Отож, краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене. Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли, бо я слабий, тоді я сильний» (2 Кор. 12:9-10). 

Як може він хвалитися своїми немочами – великий апостол народів, визначний будівничий, теолог і вчитель Христової Церкви, який здається нам символом християнської могутности, сили, енергії? Той, який обійшов майже все Середземномор’я, проповідуючи Христа, – і раптом він хвалиться перед нами своїми немочами!

Ми, звичайні люди, звикли приховувати свої слабкості навіть від себе самих. Все наше сьогоднішнє життя вчить нас бути сильними, бути першими, змагатися за першість, не показувати нікому своїх слабких сторін, бути аґресором, який-небудь що рветься вперед.

І ось раптом апостол вчить нас зовсім іншому… Чому? Тому що інакше ми не залишимо в собі місця для Христа. Коли ми концентруємося виключно на собі самих, на своїх сильних сторонах, коли ми втрачаємо самокритичність і намагаємося в усьому показати себе, бути першими, то що лишається Христові? Залишити нас такими, як ми є? Шанувати наш вибір, бо Він шанує наш вибір, і – відійти вбік, чекаючи, коли ж ми, нарешті, Його покличемо?

Буває, що навіть людина церковна, яка намагається духовно вдосконалитися у повсякденному християнському житті, теж рветься вперед, часом відштовхуючи інших або не помічаючи їх, прагнучи ніби доброго – бути біля Христа.

Пригадаймо шанованого нами сьогодні апостола Петра. Коли йому являється воскреслий Христос, про що перше Він питає Петра?“Симоне, сину Йонин, – чи ти любиш мене більше цих?” (Ін. 21:15). Яке, справді, дивне питання! Хіба може батько питати в одного зі своїх дітей: “Чи ти любиш мене більше, ніж інші”? Це вже схоже на провокацію. Але пригадаймо, як було раніше.

Коли Христос провіщає, що всі виявлять слабкість, апостол Петро заявляв:“Якби й усі спокусилися про Тебе, – я не спокушуся ніколи…. Коли б мені навіть умерти з Тобою, я не відречуся від Тебе” (Мт. 26: 33, 35). І що ж сталося? Він тричі зрадив Учителя, доки заспівав півень.

І тепер Христос ніби нагадує Петрові про його зухвалість: “…чи ти любиш мене більше цих?” А Петро не говорить, що більше. Він тільки зізнається: “Так, Господи, – відаєш Ти, що кохаю Тебе!” (Ін. 21:15). Більше Христові нічого й не треба, як прийняти Його до нашого серця, визнати, що ми самі з себе – слабкі й недосконалі люди.

І тільки коли Христос Святим Духом вселяється в нас, тоді ми можемо перемогти. Коли ми не концентруємося на собі, на своїх радощах і болях, успіхах і поразках – саме тоді і тільки тоді ми можемо успішно подолати свої духовні й фізичні кризи, недуги та проблеми, бо покладаємося не на себе, а на Христа. Саме тому такий рвучкий і водночас нестійкий, як виявилося, апостол Симон став Петром, скелею, на твердій вірі й жертовному служінні якого, як і інших Ісусових учнів та послідовників, й було зведено Господом новозавітню Церкву.

І апостол Савл-Павло, який так ганебно починав своє життя, ревно переслідуючи християн, теж намагався бути першим. Саме його, як найбільш довіреного з-поміж фарисеїв, направив Синедріон до Дамаску. Та раптом яскраве світло явлення Христа показує Савлові, яким же сліпим він був (Діян. 9:3-19)! А на знак цього він тимчасово губить фізичний зір, щоб тільки тоді, коли Савл прийме Христа, навернеться й охреститься, йому відкрилися очі.

Сьогодні, згадуючи двох первоверховних апостолів, Петра і Павла, і оцінюючи своє місце в Церкві, ще раз замислімося: а чи не виявляємо і ми Петрову провину, коли переконуємо себе і всіх довкола, що є найкращими, що ніколи не виявимо слабкості? Чи не буває і в нас зухвальства, надмірної самовпевненості, зведення всього світу до вузенького узбіччя нашого власного “Я”?

І коли виявимо в собі все це – не губімося, не впадаймо в розпач, а вчімося в апостолів долати власну гординю й пиху – не для самоприниження й самобичування, а для того, щоб, вивітривши своє внутрішнє єство від усього лихого, гріховного і зайвого, звільнити там місце для джерела непроминаючого Божественного світла, яке здатне і нам осяяти весь наш життєвий шлях: для Самого Христа. Амінь.

Приготував проповідь митрофорний протоієрей Павло Гуцалюк, благочинний Андрушівського округу Житомирсько-Поліської єпархії