Житомирсько-Поліська Єпархія

  Митрополит Іларіон Огієнко   зібрав багато  фактів на підтвердження того, що Тарас Григорович Шевченко – глибоко релігійна людина. Наприклад, розглядаючи життєві обставини, які формували у майбутнього письменника релігійний світогляд, автор праці зазначає, що на нього впливали мати, дяківська школа, дід Іван, Псалтир та Книга пророків, добре знання церковнослов’янської мови. Також митрополит наголошує, що ключовими словами «кобзаря» є слова Бог, Господь, Святий, Божий, Господній, а епітет «святий» є однією з найхарактернішим прикмет шевченкового релігійного стилю. Також, Огієнко критикує радянську владу, яка змушувала ці всі слова у примірниках писати з малої літери. Тим самим, виражаючи своє зневажливе ставлення до сакрального.

У творах Тараса Григоровича часто можна зустріти поняття Небо, Рай, Благодать. А твір «наймичка» можна назвати «перлиною релігійного стилю та чеснотного змісту». Поняття гріх, благословення, свята неділя, боготворення матері української, її глибока релігійність, що проявляється в молитвах за дітей, сила молитви, відсутність логіки, присутні в поетичній мові поета, є ознаками його релігійного стилю.

За твердженням Огієнка, «Шевченко був проповідником і вмів ним бути». Будучи сам великим оратором, Огієнко відзначає високу духовність Шевченкових віршів, обстоювання в них правди Божої. Він пише: «...більшість Шевченкової науки можна повторювати в Церкві на проповідях, так ніби цитати з якого церковного твору. І треба тільки жаліти, що українське Духовенство так рідко цитує «Кобзаря», - для проповідей з нього можна брати обома руками!». За пройнятість віршів релігійною та національною наукою і називають, стверджує Огієнко, Шевченка національним пророком.

Митрополит  по-новому, по-своєму трактує основи світовідчуття Шевченка. Саме він, стверджує автор, засуджував, дошкульно і в'їдливо висміював безбожників-атеїстів, сучасних йому і будучих, приміром у «Дружному посланії» (більше відоме як «І мертвим, і живим...»):

Залізете на Небо

І ми - не ми,

і я - не я!

І все те бачив,

і все знаю:

Нема ні пекла,

ані Раю,

Немає й Бога -

тільки я,

Та куций німець

узлуватий,

А більш нікого!

Також Іван Огієнко торкається дражливого питання про богохульність Шевченка. Відомі його випади ніби проти Бога, проти церковних служителів («Кавказ»). Однак у цьому Шевченко не був винятком. Глибокий знавець релігії, Огієнко наводить приклади подратованого звернення до Бога, оправдані дійсністю, з Псалтиря, Біблії та Книг Пророчих. «Хто глибоко й по-синівському любить Бога, як рідного батька, той часом і поводиться з Ним, як зо своїм батьком». За Огієнком, «Кобзар» - це чиста книга гарячих сліз, тяжкого горя та смертельної печалі, а то й чорної розпуки...

Подаючи свої аргументи контраверсійного питання «богохульності» Шевченка, Огієнко лише заторкнув питання редагування творів поета. І тут він виявляється глибоким шевченкознавцем: «... повного «Кобзаря» Шевченко сам не редагував. А коли б редагував «Кобзаря» сам Шевченко, безумовно, деякі свої вірші він би викинув! Бо вони зродилися в нього в час глибокої безнадії...». Справді, сучасне повне видання «Кобзаря» не є тотожне останньому прижиттєвому виданню «Кобзаря» 1860 р. Книга була задумана Шевченком як перший том «Поезії» Т. Шевченка», на вимогу цензури вийшла під назвою «Кобзар», до того ж добре була проціджена нею.

Нерідко бувало, зазначає Огієнко, що при переписуванні Шевченкові твори підправлялися, до них дещо додавалося переважно гострішого характеру. Згодом сам Шевченко це приймав, ще щось додаючи. Так народжувалися різні не авторські варіанти Шевченкових творів.

В останньому розділі своєї праці, Огієнко підсумовує й стверджує, що Шевченко був людиною щиро й глибоко релігійною, а його «нарікання» на Бога були випадковими і породжувались виключно його розпачем, спричиненим як важким життям України, так і своїм власним.

Усе висловлене цілком підтверджує тезу Огієнка: Шевченко атеїстом не був... Він ревно служив і Богові, і українському народові, як це робили і давні пророки.