Житомирсько-Поліська Єпархія

Українська Православна Церква (ПЦУ)

Офіційний
сайт

Христос, як предмет суперечок і вільність благодаті Святого Духа (На Стрітення)

«Ось лежить Цей на те, щоб багато падало і багато вставало через Нього, та щоб бути предметом суперечок». Так сказав про Христа св. праведний Семен, що Духом Святим приведений був до храму, коли принесено було туди Христа на 40-ий день після Його народження, згідно з вимогою закону Мойсеєвого.

В цих небагатьох словах міститься дійсно незбагненне глибоке розуміння життя Христового і християнства взагалі на світі та їхнього впливу на життя світу. Христос є, і досі залишається, як Він сам про себе сказав, той камінь, що хто на нього впаде розіб’ється і на кого він впаде, того роздавить (Мат. 21, 44). Св. ап. Петро теж каже відносно Христа: «Він є камінь дорогий і хто вірує в Нього, не осоромиться, для неслухняних же, що не вірують, Він е камінь спотикання, скеля соблазну» (1 Петр. 2, 7).

Але хто ж ті, що впали через Христа? Впав цар Ірод, що шукав Його вбити; впали взагалі царі і князі, що шукали земної величности, панування; впали багаті, що нагромаджували під себе великі скарби для свого споживання; впали ті, що дуже пишались великим розумом та високим походженням. Про це й Преч. Діва Марія провістила в своїй натхненній пісні: Христос «скинув сильних з престолів, а покірливих підняв, розвіяв гордих в думках сердець їх, голодних сповнив добром, а багатих ні з чим відпустив» (Лук. 1, 51). Але найтяжче впали через Христа духовні князі та законники, горді в думках своїх первосвященики та книжники єврейські. Вони так тяжко впали, що навіть заходились скинути Христа із шляху життя світу, розп’яли Його на Хресті, а Преч. Матері Його цим серце мечем пробили, як предсказував св. Семен. Але цим вони найбільше піднесли Христа, як предмет суперечок в життю світу.

А хто ж ті, що встали через Христа? Встали ті пастухи та волхви, що щиро прийшли поклонитися Христу; встав св. Семен, що Духом прийшов до храму назустріч Христу; встали всі ті, «що сподівались спасіння в Єрисалимі» (Лук. 2, 38); встали взагалі всі вбогі, пригноблені, раби, прості люди, що щиро пішли на зустріч Христу в Його царство. Впало те, що було найбільш величним на землі, встала безмежна більшість того, що було останнім на землі; впало панування, встало братерство; впала ворожнеча, встала любов; впала пиха, встала покірливість; впало багатство, встала вбогість. «На суд прийшов Я на світ, казав Христос, щоб ті, що бачать, сліпими стали, а сліпі, щоб побачили світ». (Ів. 9, 39).

Так в ідеалі Христової науки, але не так в життю. Не без запеклої боротьби падає те, що стояло, що на верху було. Не без великої боротьби встає те, що лежало, що в неволі нудилось. От ця боротьба найбільше завжди колотить світом і в ній Христос є найбільший предмет суперечок, є той камінь, що «хто в Нього вірує, не осоромиться, а для невірних і ворожих — камінь спотикання і скеля соблазну». І ця боротьба навколо Каменя-Христа триватиме невпинно, аж поки всі, як каже ап. Павло, не досягнуть «до чоловіка звершеного, до міри зросту сповнення Христового» (Єф. 4, 13).

А до того часу боротьба й суперечки навколо Христа щодалі все більше поглиблюються, загострюються. Ще з тих часів, як Христос явив себе світові, про Нього змагались, хто Він такий: Чи Він Ілля, чи інший пророк; чи Він справді Христос, чи тільки обманює народи (Ів. 8, 41); чи Він є Бог, чи простий чоловік, чи Він світло для світу, чи темрява... Договорились уже до того, що змагаються, чи взагалі Христос був, чи це є лише вигадка мрійників...

Браття! Суперечки за Христа невпинно провадяться, а в наші часи вони набули величного напруження й надто гострих форм, але Камінь-Христос щодалі все глибше вростає, входить в життя світу, залишається незмінно близьким для людей, живим, непохитним, між іншим і через те, що Він є постійний предмет суперечок — для одних, як скеля спасіння, для других, як камінь спотикання, але і для тих і для тих Він є живий, близький до життя світу, бо хиба провадились би такі гострі суперечки за Того, хто не має життя в Собі (Ів. 5, 26). Отже ці суперечки навколо особи Христа дають навіть певну користь, бо як каже ап. Павло, треба і поділенням бути, аби ставали більш свідомі (І Кор. 11, 19).

Але суперечки навколо Христа провадяться не тільки між вірними й безвірниками. Ще гірші змагання за Христа йдуть між християнами, і зокрема між керівниками християнських церков. В суперечках між вірними і безвірниками ще можна вбачати щось уважного — шукання правди, а суперечки між церквами та їхніми керівниками мають уже просто злочинний, противний Христу характер. Тут змагання йде просто, я б сказав, нахабно за Христа, за те, з якою Він церквою, якій Він церкві належить із своєю благодаттю.

І поки кожна церква буде вважати лише себе Христовою, а інші ні, доти замирення між нами й поєднання й бути не може. Тут уже не шукання правди, не Христове діло, а людська пиха, самолюбство, а більше того що справа користи. Тут між церквами йде змагання за Христа, наче за якусь спадщину, наслідство: ділять поміж собою Христа, Його благодать... Та коли змагання йде за батьківську спадщину поміж дітьми, то кожний спадкоємець намагається загарбати собі всю спадщину, всю благодать від батька, або найкращу частину його; кожне боїться, що йому не вистане.

Але, коли кожна церква змагається з іншими за Христа, за Його благодать, то це дійсно злочинство проти Христа. Ділять Христа, Його благодать... Та на щож Його ділити, коли кожна церква не тільки може, а й мусить взяти собі всього Христа з усім багатством Його благодати. Отже перше ніж Христос перестане бути предметом суперечок для ворогів Його, повинні припинитися суперечки за Христа, за привлащення Його та Його благодати з Його церкві, повинні всі церкви одна про одну щиро визнати, що в кожній церкві перебуває ввесь Христос з усією повнотою Своєї благодати...

Та церкви-громади може б на цьому й замирились, з цим би погодились. Але от керівники церков, князі і владики їхні — вони ні на яке замирення не здатні, бо вони засвоюють Христа і Його благодать навіть не церкві своїй, а особі своїй. От римський папа оголосив себе заступником Христа на землі і твердить, що лише з ним Христос і Його благодать, і хто не з ним, той не має ні Христа, ні Його благодати. То хиба може він цього заступництва зректися, і Христом і Його благодаттю з кимсь поділитись? От єпископи інших церков оголосили себе заступниками апостолів і твердять, що лише з ними Христос, що лише через їхні руки подає Він свою благодать церкві. Чи можуть же ці руки від такої власности відмовитись? Та, поки Христос і Його благодать є особиста власність цих князів, ніякого замирення між їх церквами бути не може. Тут не Христос уже є предметом суперечок, а їхня пиха, їхнє право на Христа.

Але свято Стрітення розвіває цю темряву Христового, чи апостольського заступництва. Бо хто був Семен, що зустрів і прийняв на свої руки Христа? Він не був ні первосвященик, ні священик, він просто «був чоловік в Єрусалимі», як каже св. Євангелія. А між тим «Дух Святий був на ньому, Духом Св. він прийшов до храму». Він не був священик, але «взяв Христа на свої руки» з молитвою виконав над ним той обряд, який тепер виконують над дитиною священики на 40-ий день. Як же св. Семен одержав благодать Св. Духа? Його ніякий первосвященик не рукополагав, ніякої форми посвяти над ним не виконувалось. Над ним здійснились слова Христові: «Дух дише, де хоче, і чуєш голос Його, та не знаєш звідкіля він приходить і куди йде». (Ів. 3, 8).

Безперечно, після зшестя на церкву Христову, Дух Св. в ній перебуває всією повнотою своєї благодати, але в ній вільно носиться Його Божественний подих, голос Його часто чутно й там, де рук єпископських немає, а часом Його нема й там, де рук єпископських навіть багато... Отже нехай не називають безблагоданими тих слуг церкви, що не мають «канонічного», цебто єпископського рукоположення, лише через те, що вони його не мають, цебто формального рукоположення. Благодать не в формі, а в волі Божій, в волі церкви, в вільному віянні в ній Духа.

Кажуть: «І благодать вимагає форми». Нехай так; але вона безумовно не залежить від цієї форми, бо залежність є ознака рабства, а благодать вільна. Коли ап. Петро прийшов до Корнилія, то Дух Св. зійшов на нього і його сім’ю перш від усякого обряду, а Петро сказав: «Коли рівний дар дав їм Бог, як і нам, то хто я такий, щоб міг заборонити Богові?» (Діян. 11, 17). Отже перед волею Божою, як і перед волею церкви, нікчемна заборона навіть «переємників» апостольських.

Кажуть: «Вільна благодать лише загальна, а священство, мовляв, це спеціяльна благодать, що в руках єпископів». Але хиба то люди діють, роздаючи благодать Божу, як самі хочуть? Все це, каже апостол, діє один ї той же Дух, уділяючи кожному, як Сам хоче (І Кор. 12, 11).

Браття! Христос на те, щоб багато падало і ще більше вставало через Нього. Нехай же падають різні Христові та апостольські «переємники», щоб вставали церкви-громади. Ти ж, Христе Боже, що в обіймах прав. Семена був, піднеси нашу Українську Церкву і всі церкви світу вище всяких суперечок про «апостольське переємство» та об’єднай їх в Твоїх обіймах в спілку щирої любови та братерства. Амінь!                                                                                                                                                                                                                             Митрополит Василь Липківський

Поділитися:


Церковний календар