Житомирсько-Поліська Єпархія

Чудотворець Інокентій, перший єпископ Іркутський, – українець, народився в 1680 році у Чернігівській губернії. Походив із роду волинянина священика Кольчіцкого (або Кульчицького). Прізвище це разом із дворянським титулом, пращури майбутнього святителя, поляки за походженням, отримали від польського короля Болеслава Хороброго. При хрещенні хлопчика нарекли Іоанном і виховували у дусі благочестя.Здобувши початкову освіту вдома, він продовжив навчання в Київській духовній академії. Навчався Іоанн дуже добре, кожен предмет вивчав ґрунтовно, і не було жодної дисципліни, яку б він успішно не освоїв. З особливою старанністю він займався словесністю, сподіваючись згодом подвизатися в проповіді Слова Божого. До часу закінчення академії Іоанн прийняв постриг в Антонієвій печері, під Києвом з ім’ям Інокентій. Після закінчення духовної школи, приблизно в 1706 – 1708 роках, благочестивого ченця запросили до Москви на посаду вчителя і префекта в слов’яно-греко-латинську академію, а звідти – в Санкт-Петербург, де в той час тільки засновувався Невський монастир, майбутня Лавра.Молодого освіченого інока швидко помітив імператор Петро I. За його планом у Пекіні мала невдовзі розпочати роботу православна духовна місія, яку мав очолити єпископ. На третій седмиці Великого посту, 5 березня 1721 року, в неділю, в Олександро-Невському Троїцькому соборі під час Літургії була звершена хіротонія ієромонаха Інокентія в єпископи. Таїнство здійснили члени Святійшого Синоду митрополит Рязанський Стефан (Яворський) і Новгородський архієпископ Феофан (Прокопович).Відразу після Пасхи, на Світлій седмиці, владика Інокентій, наречений єпископом Бєльським, виїхав із Санкт-Петербурга в країну невідомих хінів. Його супроводжували два ієромонахи, ієродиякон і п’ять хористів. Майже рік їхали вони до Іркутська, звідти рушили далі, за Байкал, і зупинилися в прикордонному з Китаєм Селенгінську. Тут місії належало чекати рішення пекінських чиновників про право на в’їзд.У той час в Пекіні великий вплив мали єзуїти, які під різними приводами змушували місцевих чиновників ухилятися від прийняття російського єпископа. І привід для відмови був знайдений. У листі з проханням про дозвіл на в’їзд владика Інокентій був названий «богдо» – тобто «великий», а у китайців таке звернення було прийнято тільки до імператора. В очікуванні нових вказівок зі Святійшого Синоду єпископ Інокентій три роки безвиїзно залишався в Селенгінську. Життя святителя було бідовим: не отримуючи платні, він утримував себе і супроводжуючих милостинями доброзичливців. Щоб не померти з голоду, місіонери добували собі на прожиток риболовлею, наймалася до місцевих господарів. Поношений одяг владика лагодив собі сам. Розраду знаходив у молитвах і богослужіннях, що здійснював у старому місцевому соборі, писав ікони для Троїцького Селенгінського монастиря.Не без волі Промислу Божого відмовили китайці у в’їзді владиці. Вимушене його «сидіння» в Селенгінську виявилося важливим для проповіді Слова Божого серед місцевих монгольських племен. Використовуючи своє архієрейське право висвячувати у священний сан, святитель тим самим заповнював брак духовенства за Байкалом. Лише в березні 1725 року владика Інокентій отримав наказ переселитися в Іркутський Вознесенський монастир і залишатися там надалі до нових приписів. Дізнавшись про перебування в обителі єпископа, у пошуках духовної розради до нього стали стікатися люди. Через придворні інтриги владику усунили від місії в Китаї і призначили бути самостійним єпископом Іркутським і Нерчинским. Так утворилась нова кафедра, і з преосвященного Інокентія почався відлік іркутських єпископів. Оселившись на новому місці, владика Інокентій зіткнувся з тими ж проблемами, що і в Селенгінську – відсутність житла і постійні переїзди. Аж у 1828 році провінційна канцелярія зглянулася і відвела йому будинок боярського сина Димитрія Єлезова. Тепер на цьому місці в пам’ять проживання святителя споруджена кам’яна каплиця.Трохи більше чотирьох років окормляв він іркутську паству. Владика Інокентій не відрізнявся міцним здоров’ям, особливо страждав головними болями, але подвигів своїх, ні молитовного, ні смирення плоті, не залишав. На тілі він носив волосяницю, поверх якої завжди був підрясник з шкури лося і шкіряний із залізною пряжкою пояс. Молитися святитель любив в печері за монастирською огорожею, яку викопав засновник Вознесенської обителі старець Герасим. Ще був у святителя звичай обходити ночами Вознесенський храм і молитися на нього з чотирьох сторін. Дуже любив єпископ Іркутський робити що-небудь своїми руками. Днем допомагав тягнути мережі тим, хто був на риболовецькому послухові, а ночами шив для учнів взуття, посадив у монастирі два кедри. Ні на мить він не залишав головної справи – проповіді Слова Божого. Язичників владика навертав до Святої Церкви не тільки сім’ями, а й цілими стійбищами. Так, з новоначальних бурятів утворилося ціле поселення Ясачне. Фізичні немощі не могли зупинити невичерпної любові до Бога, якою святий Інокентій поспішав поділитися з усіма. Іти за Христом було для нього не просто закликом, але сенсом життя. Цим принципом керувався він в кожній справі.В коло його обов’язків входило виконувати функції судді, і він ніколи не перекладав на інших цю неприємну справу, завжди покриваючи любов’ю сувору правду закону. При ньому майже повністю закінчилося будівництво кафедрального Богоявленського собору. При Вознесенському монастирі ще архімандритом Платковським була влаштована монгольська школа. Святитель Інокентій не тільки підтримав це корисне для краю починання, але відкрив ще слов’яно-російську школу для всіх станів. Від трудів праведних любив владика відпочити в невеликому селищі Мала Еланка в п’ятнадцяти верстах від Вознесенської обителі. У самій Малій Еланці була облаштована каплиця, і владика не раз пророкував, що з часом на її місці буде зведено храм. Пророцтво це сповнилося в кінці XIX століття. Ще за життя владика не раз ще вражав сучасників своєю духовною прозорливістю.Якось на день пам’яті святого Кирила, патріарха Олександрійського (9 червня), жителі селища Фекського попросили єпископа відслужити у них Божественну Літургію. «Добре, – відповів владика, – відслужимо. Але тільки туди поїдемо літом, а назад – взимку». У той момент селяни не зрозуміли його слів, але на наступний після Літургії день випав такий сніг, що святому довелося повертатися саньми. Був і інший дивовижний випадок, що переконав усіх у тому, що владика був справді виконавцем волі Духа Святого. Одного разу при здійсненні хресного ходу навколо міста почалася злива, і всі промокли до нитки. І тільки святительских одеж не торкнулася жодна крапля! Дуже любив святитель Інокентій служити Божественну Літургію. До останніх днів свого життя намагався не упускати можливості тут, на землі, з’єднатися з Христом. Востаннє здійснював він Божественну Літургію в день Покрови Пресвятої Богородиці і потім, в недільний день, 3 жовтня. Після цього немощі людські прикували владику до одра. Хвороба то посилювалася, то відпускала. Після погіршення стану здоров’я святий Інокентій скликав братію і подякував за любов і служіння. Дуже сумував владика, що залишає Вознесенський храм недобудованим, і жартував, що якби поклали йому платню, то першу тисячу рублів потратив би на побудову кам’яної церкви. Платні за життя він так і не дочекався. Рішення про задоволення деяких його потреб прийшло тоді, коли він сам уже нічого земного не потребував.У четвер 25 листопада страждання святителя стали нестерпними. Братію і всіх міських священиків він просив молитися про себе і відслужити після літургії паракліс. У суботу 27 листопада 1731 року о сьомій годині ранку Господь навіки упокоїв святителя. Монастирський дзвін сповістив про його кончину. Віце-губернатор Жолобов, жадібна і корислива людина, вирішив скористатися нагодою і дізнавшись про смерть єпископа, відібрав не тільки все майно владики, але й частину монастирського надбання. Обібравши таким чином обитель, він позбавив братію не тільки можливості поховати святителя Інокентія, – навіть Літургію неможливо було здійснювати через відсутність вина. І тільки після уклінних прохань Жолобов виділив на поховання святителя триста рублів, заборонивши при цьому надалі звертатися до нього.Святителя було поховано 5 грудня в кам’яному склепі під вівтарем дерев’яної церкви на честь Тихвинської ікони Божої Матері. Незабаром після кончини святого Інокентія Господь явив суд над його кривдниками: архімандрита Платковського позбавили сану і ув’язнили; віце-губернатору Жолобову за вироком кримінального суду в Петербурзі була відрубана голова. Обидва ці події вразили промислительністю всіх, навіть самих заскнілих у невірі.Через тридцять три роки після кончини святителя під час ремонту Тихвинської церкви було виявлено, що тіло його, вбрання і навіть оксамит на труні не зачепив тлін. Ще через два роки настоятель Вознесенського монастиря архімандрит Сінесій, майбутній світильник Сибірської Церкви, в день храмового свята Вознесіння Господнього став свідком чуда. За трапезою після Божественної літургії був присутній губернатор німець Фрауендорф. Про нетлінні останки святого Інокентія він начувся і дуже хотів подивитися їх особисто. Скільки не відмовляв іновірця присутній на святі єпископ Софроній, також майбутній угодник Божий, змінити рішення губернатора не вдалося. Владика Софроній, преподобний Сінесій і Фрауендорф підійшли до склепу святителя, але … не змогли побачити труни – склеп був покритий товстим шаром снігу. Після від’їзду губернатора навіть слідів снігу уже не було. 11 червня 1783 року загорілася Вознесенська обитель. Полум’я охопило всі кам’яні будівлі і, звичайно, дерев’яну Тихвинську церкву, під якою почивали мощі святителя. Надії на порятунок нетлінних мощей угодника Божого не залишалося ніяких. Тоді містяни звернулися до преосвященного Михаїла (Миткевича), з проханням спробувати дістати мощі з вогню. «Якщо покійний Інокентій догодив Богу, – відповів той, – то заради його нетлінних мощей Всемогутній Господь врятує і церкву». У ту ж хвилину вогонь згас. Милістю Божою церква простояла до початку XX століття серед кам’яних, знову відбудованих стін і будівель монастиря, в незаперечне свідоцтво створеного над нею дива. Чудеса від мощей святителя множилися. Віра в його заступництво перед Господом передавалася з роду в рід. Багато служили панахиди у нього на могилі і отримували бажане. Слава про нового небесного заступника множилася серед православних. У вересні 1800 року преосвященному Веніаміну, єпископу Іркутському, прийшов лист за підписом 389 осіб з викладенням прохання про відкриття чесних і нетлінних мощей святителя для всенародного вшанування.Жадану звістку про відкриття мощей святителя Інокентія в Іркутську було отримано 19 січня 1805 року. У найближчу неділю, через два дні, був відслужений подячний молебень Господу Богу. Після цього почалося приготування до надзвичайного торжества. 9 лютого, мощі святителя урочисто, з хресним ходом і чудотворною іконою Казанської Божої Матері, були перенесені з Тихвинської церкви в соборну Вознесенську. Тут мощі спочивали 55 років, аж поки храм не розібрали через ветхість. 15 жовтня 1872 року їх повернули вже у новозбудований собор. Аж до 1920 року, на згадку про перше перенесення мощей святителя, в Іркутську здійснювався щорічний хресний хід з іконою Казанської Божої Матері. Із зими 1920 року почалися арешти духовенства, чимало насельників Вознесенської обителі було вбито. У 1921 році влада вчинила акт святотатства: мощі святителя Інокентія були розкриті для «медичного огляду». Пізніше під посиленою охороною мощі вивезли в невідомому напрямку. Довго вони вважалися безповоротно втраченими, але промислом Божим, у 1990 році, в одному з підсобних приміщень ярославської церкви Миколи Надєїна були виявлені невідомі мощі. За допомогою їх ідентифікації на кафедрі судової медицини Ярославського медінституту була проведена експертиза. Опис мощей, зроблений ярославськими медиками, повністю збігався з даними акту, складеного в 1921 році в Іркутську. Мощі святителя Інокентія, залишені на сімдесят років в сирому неопалюваному приміщенні, Господь зберіг, щоб іще раз явити нам диво Своєї нескінченної милості.Православна Церква згадує свого угодника – святителя Інокентія (Кульчицького), першого єпископа Іркутського, 9 грудня.