Житомирсько-Поліська Єпархія

У кожного християнина є місце, де він віднаходить духовний спокій, мир і гармонію, де може поговорити зі своїм пастирем, а головне — з Богом у молитві. У нас в Україні свобода віросповідання і люди самі обирають для себе, в яку церкву ходити.

  Дуже цікаво, як сьогодні на Житомирщині складаються стосунки між різними конфесіями, а також, які часи переживає саме УАПЦ (українська автокефальна православна церква), від якої в Житомирі є лише один храм. Про все це та багато іншого ми розмовляли з Владикою Володимиром (у миру Василь Шлапак), архієпископом Житомирським і Поліським Житомирської єпархії УАПЦ.

  — Слава Ісусу Христу! Наскільки відомо, Ви займаєтеся науковою діяльністю. Розкажіть, будь ласка, у яких саме галузях знань Ви себе реалізовуєте та  який маєте науковий ступінь?

  — Навіки слава! За свої 38 років та на 21 році священства я навчався на філософсько-релігієзнавчому факультеті при Чернівецькому Національному університеті. Зазначу, що не лише в українських навчальних закладах я здобув освіту. Нині я продовжую навчатися на філософсько-теологічному факультеті при Пряшівському університеті (м. Пряшів у Словаччині). Саме там, з Божою допомогою, я втілюю у життя те, чого давно прагнув — захистити докторську дисертацію за кордоном. Тож можна навіть сказати, що збувається моя давня мрія. Я й надалі продовжую своє навчання, хоча вже й маю науковий ступінь доктора теології. З часом хочу отримати науковий ступінь доктора філософії.

  Ще з дитинства, за часів СРСР,  я читав журнали московської патріархії. Хочу зазначити, що багато відомих в усьому світі релігійних діячів закінчили саме богословський факультет Будапештського університету, або ж Пряшівський університет. Багато ієрархів російської православної церкви були або почесними докторами, або захистили докторські дисертації саме в Пряшівському університеті. Так історично склалося, що саме в словацькому місті Пряшів проживає дуже багато українців. Важливо, що там є і словаки, і українці, які сповідують православ’я. Окрім того, що вони мають православні церкви, при Пряшівському університеті є ще й православний факультет.

  — Яке становище сучасної УАПЦ в Україні та Житомирській області зокрема?

 —Житомирська єпархія УПАЦ налічує 27 парафій по всій території нашої області. Вони або знаходяться під опікою, або є діючими. Тобто, якщо під опікою, то це парафії, де є лише один хрест, але віруючі там є. Просто через складне матеріальне становище вони не можуть збудувати храм. Проте, священнослужитель відправляє там службу, особливо на великі свята. Окрім того, у нас є ще дві парафії, що очікують реєстрації при Житомирській адміністрації. Можливо, Житомирська єпархія розвивалася б краще, але сьогодні ми маємо труднощі з кадрами. Не так вже й просто у наш час служити біля Божого престолу. На це впливають різні фактори, у тому числі й скрутне матеріальне становище. На жаль, сьогодні ми переживаємо сильний матеріалізм: люди більше тягнуться не до духовного, а до матеріального. Більшість хоче лише все мати, але, чомусь, душі у них пусті.

  Зазначу, що на сьогоднішній день ми маємо 12 діючих парафій у місті Житомирі, Черняхівському та Чуднівському районах. Є й парафії, у яких відбуваються тимчасові богослужіння. Будемо робити все для того, аби духовенство згуртовувалося. Але не все так просто, бо на сьогоднішній день православ’я у нас розділене: одні хочуть служити у типовій церкві з куполами, а інші дійсно хочуть стати вірними українській церкві. Як і наша держава, українська церква сьогодні перебуває у нелегкому становищі. І те, що сучасна людина йде служити під хрестом за власним покликанням, є дійсно великим подвигом. А за її молитвою, за її працею, як священнослужителя, так і пастви, стоїть, перш за все, храм у душі, а вже потім постає той типовий храм. Це дуже важливо, щоб храм був спершу у душі, а вже потім був храм, який ми бачимо перед собою, тобто споруду.

  В Україні УАПЦ розвивається переважно на Заході нашої Батьківщини. Ми з вами знаємо становище на Сході нашої держави, у Центрі країни. А от на території західної України автокефалія завжди поєднувалася з незалежністю як української держави, так і української церкви. Тому нам є чим пишатися! Нагадаю, що проголошення автокефалії відбувалося саме у Львові, у Петропавлівському храмі (1989 рік). Так сталося, що все пішло з Львівщини. Сама автокефальна церква там відродилася. А взагалі, якщо взяти офіційні дані, то на території України є 1200 громад УАПЦ.

  — Владико Володимире, як особисто Ви ставитеся до того, що священнослужителі стають капеланами і вирушають на Схід України, де ведуться бойові дії?

 —Відверто кажучи, я ставлюся до цього стримано. Тому що, коли священнослужитель має родину, дітей, то йому не так просто стати капеланом. На його очах пролітають кулі, підриваються бойові снаряди, на війні він бачить ранених, полонених, загиблих. Це все дуже позначається на психіці людини. І коли капелан повернеться до своєї пастви, до своєї родини, то повинен проходити курс реабілітації. Певною мірою держава продумала, щоб капелани не затримувалися довго на території, де ведуться бойові дії, де триває війна. Хоча хтось із них залишається надовго, але, в основному, вони підписують контракт, наприклад, на 2 місяці, на півроку. Я вважаю, що капеланами, в першу чергу, мають бути або нежонаті, або в сані монаха, або вдівці, але аж ніяк не ті, які мають родини, які нещодавно одружилися чи мають маленьких діток. До цього я ставлюся з осудженням певною мірою. Навіть у Біблії, у Старому Заповіті, про це сказано, що й тоді до війська не брали людей, які тільки-тільки одружилися, мають дитинку віком 1‒2 роки, не відривали їх від родини. Отож, будемо дивитися на це питання і з канонічної, і з богословської точки зору. Хоча, безперечно, потрібно любити свою державу і бути патріотом, потрібно оберігати її спокій та мир, якщо на території твоєї Батьківщини ворожий агресор.

  Якщо говорити за Житомирську єпархію, то вона поки не готова надати капеланів. Для цього потрібно, щоб у єпархії була велика кількість священнослужителів. Тоді як у нас протилежна ситуація: священнослужителів для усіх парафій не вистачає; один священнослужитель змушений відвідувати одразу по кілька, а то й по декілька парафій. Разом з тим, зазначу, що неодноразово, раз, чи кілька разів на рік, я даю розпорядження про допомогу військовим, які нині обороняють нашу країну від агресора на Сході держави. Зокрема, на Пасху, на Різдво ми завжди допомагаємо всім, чим можемо. Наприклад, збираємо кошти, продукти, речі і відправляємо нашим бійцям. Особливо зараз ця допомога буде як ніколи доречною, адже вже збираємо урожай, стає все холодніше, тож військовим буде дуже потрібен теплий одяг. Окрім того, люди можуть поділитися хоча б трішки своїм урожаєм і відправити через волонтерів на Схід нашим бійцям.

  Сьогодні у соціальних мережах усі хваляться тим, як багато і які гарні гриби вони назбирали. Проте, чомусь немає жодної публікації, що хтось хоча б частину зібраних грибів відправив на Схід військовослужбовцям. Прикро, що немає подібних закликів у соціальних мережах: “Назбирав грибів — поділися з ближнім”, чи, наприклад, “Я несу кошик грибів до військової частини, аби передати у зону АТО: хто зі мною?”. А це повинно бути: потрудилися, назбирали, то й поділіться з ближніми. Так я вважаю.

  — Які проблеми існують в Житомирській єпархії, а чим навпаки пишаєтеся?

  — Відмічу, що хоча єпархія і маленька, але те, що у нас є кафедральний храм у Житомирі, це вже є здобуток. Парафія святої Марії Магдалини з храмом (біля Панчішної фабрики) залишається саме у святому православ’ї. Але цього могло й не бути, адже її колишній священнослужитель покинув свою паству і пішов у секту. Більше року ця парафія залишалися в секті, але люди про це не знали, бо все відбувалося обманним шляхом. Але, дякувати Богу, покійний митрополит Мефодій призначив мене керуючим єпархії і я відстояв цей храм, переконавши віруючих, що варто і надалі залишатися в УАПЦ. Якщо раніше там мало проводилися богослужіння, то нині щонеділі та щочетверга (коли я приїжджаю), там регулярно відбуваються богослужіння.

  Окрім того, ми маємо нехай маленьке, але своє парафіяльне управління. Ми маємо священнослужителів. І нехай їх мало, але вони є і продовжують служити Богу, українській церкві, Україні, не зважаючи ні на які труднощі та перешкоди. Є і в церкві криза з кадрами. Як говорив Ісус Христос: “Жнив багато — женців мало”. Ось так і у нас зараз: церков може бути багато, а женців дійсно мало; не вистачає добрих пастирів, які вестимуть за собою свої вівці — свою паству.  А добрий пастир покладає душу за своїх овець. Разом з усією єпархією ми робимо все для того, щоб люди знали, що є українська церква.

  — Яка робота проводиться з молоддю та дітьми у Житомирській єпархії УАПЦ?

  — Варто зазначити, що серед наших здобутків є й те, що сьогодні ми доносимо людям інформацію про митрополита Іларіона (Івана Огієнка, церковного, громадського, політичного діяча). Особисто я читаю лекції у житомирських школах та місцевих вищих навчальних закладах, на яких розповідаю, хто ж такий був митрополит Іларіон. Він сам родом із смт Брусилів (Брусилівський район Житомирської області). Свого часу Іван Огієнко був міністром ісповідань, міністром освіти в урядах Павла Скоропадського, Симона Петлюри. Окрім цього, митрополит Іларіон дуже багато зробив для церкви вже тільки тим, що переклав Біблію українською мовою.

  Додам, що я був ще й викладачем християнської етики. У нас є протоієрей Іван Бачук — настоятель Свято-Покровської парафії (с. Жадьки Черняхівського району Житомирської області). Він — вчитель  трудового навчання, а також навчає школярів, як правильно займатися бджільництвом і на практиці показує, як працювати на пасці. Також, за обов’язковою згодою батьків, він розповідає учням про християнство, про віру, про церкву, про Ісуса Христа.

  — Поділіться, будь ласка, своїм досвідом викладання християнської етики школярам?

  — На жаль, мій досвід викладання християнської етики у Черняхівській гімназії був плачевним. Чому? Ми на сучасному етапі проходимо шлях псевдокультури: багато дорослих людей, особливо батьки, не дивляться за культурним,  духовним станом дітей, їх мораллю, а дивляться, перш за все, за матеріальним станом. Але ж нагодувати, одягнути, вивчити дитину — це ще не все. Ми не повинні вимірювати все у грошах. Потрібно слідкувати за духовністю та моральністю дітей, бо все починається з дитинства. Якою виросте маленька людина, залежить від того, яку модель поведінки вона вбере у себе, ніби губка, від дорослих та старших товаришів.

  Коли я викладав християнську етику в Черняхівській гімназії, мій урок, чомусь, стояв сьомим. Скажіть, будь ласка, чи прийдуть діти шостого класу втомлені, змучені, виснажені багатьма заняттями на сьомий урок слухати про християнську етику, і чи дуже уважними вони будуть на цьому уроці? Через рік у мене з’явилася можливість знову викладати християнську етику, вже для сьомого класу. Але батьки відмовилися писати заяви, у яких дозволили б це зробити. Написаних заяв було дуже мало. Прикро констатувати той факт, що батькам краще, аби їх діти лише грали у футбол, відвідували різні гуртки та спортивні секції, увесь свій вільний час проводили у телефонах, планшетах та комп’ютерах, а про християнське виховання, моральність дитини ніхто й не думає. У цьому й проблема: у нас немає чіткої, виробленої системи, яка б давала саме ознаку самовизначення людини. Перш ніж обрати якусь професію і здобути її, людина має стати морально свідомою. Лише тоді вона зможе реалізуватися у житті, займатися улюбленою справою і бути щасливою. На жаль, батьки відмовляються від того, щоб діти вчили християнську етику та пізнавали Бога. У цьому й трагедія: ми сьогодні, чомусь, не можемо допустити священнослужителя до школи, бо за Конституцією України церква відділена від держави. От тільки держава, правду кажучи, не відділена від церкви.   

  Зовсім інше скажу про Словаччину, опираючись на свій життєвий досвід. Це, здавалося б, маленька країна, як Житомирська та Рівненська області. Але там переживають за майбутнє своєї держави: у них викладається християнська етика в школі як обов’язковий предмет. Зате у Словаччині зберегли свою незалежність, вони — обороноздатні, вони мають свою церкву, вони мають віру. А у нас немає ідеології, для нас церква — стереотип. І хотілося б іти до народу, але нам не дають.  

  — Як взагалі розвивається монаше життя на території Житомирської області саме в УАПЦ?

  — Взагалі на Житомирщині є і жіночі, і чоловічі монастирі. Але наша єпархія до цього ще не дозріла. Ми існуємо лише 9 років. А ще один фактор, який на це впливає, те, що не всі священнослужителі, які були в сані монаха, залишалися в єпархії. Хтось ішов за сімейними обставинами, хтось хотів отримати все й одразу, а зрозумівши, що цього не буде, теж покидав єпархію. Були різні причини. Хоча й відрікалися на початку свого служіння від усього, але все одно йшли з єпархії. Та, не дивлячись на це, я все одно мрію про те, що в Житомирській єпархії з’явиться чоловічий монастир. У самому смт Черняхів, де вже збудовано типовий храм, є приміщення, яке підійде для монастиря. Вже цього року ми розпочнемо там роботи. У нас є священнослужитель, який прибув із Луганщини — ієромонах отець Онуфрій Хорошевський. Сподіваюся, що ми його заселимо там і він буде першим із засновників нового монастиря та дійсно служитиме Богу. Переконаний, що з Божою допомогою нам все вдасться.

— Розкажіть, будь ласка, як складаються міжконфесійні стосунки Житомирської єпархії УАПЦ з різними конфесіями? 

  — За майже 9 років мого служіння на Житомирській кафедрі, у нас практично не було якихось серйозних конфліктів, сутичок, протистоянь з представниками інших конфесій. Зокрема, підтримуємо взаємини з гілками православ’я — УПЦ Київського та Московського патріархатів. Якщо й траплялися якісь суперечки, то вони були оперативними, тобто швидко згасали. І це траплялося виключно через якісь робочі моменти. Але які б ситуації не виникали, ми завжди віднаходили компроміс, аби усі залишилися задоволені рішенням. Зокрема, і з владикою Нікодимом — митрополитом Житомирським і Новоград Волинським (УПЦ МП) — дуже гарні стосунки. Це людина, яка завжди йде на зустріч, коли я їй телефоную; він і на дзвінок відповість, і погодиться на зустріч, якщо потрібно обговорити якісь важливі питання. Стосовно взаємин УАПЦ і УПЦ КП скажу, що це взагалі братні церкви. Хоча в нас нині й не найідеальніші стосунки, але я покладаю надію, що ця ситуація зміниться на краще. А нині керівником є владика Паїсій, новий архієрей, єпископ Житомирський і Овруцький. Він молодий, але, вважаю, що владика Паїсій ще отримає неоціненний досвід, у тому числі й адміністративний, і наші конфесії будуть у кращих стосунках, аніж є нині.

  — Як відомо, вже два роки функціонує міжхристиянська рада церков міста Житомира і Житомирської області. Розкажіть, будь ласка, про її роботу. 

  — Саме так. Її очолює пастир Олександр Дехтяренко (ред. єпископ протестантської церкви “Заповіту Ісуса Христа”). У цю міжхристиянську раду церков входять: православні, протестантські і римо-католицькі церкви. Зауважу, що за короткий час ми вже встигли чимало зробити. Ми можемо, наприклад, спільно написати заяву, аби до нас прислухалася держава, громадськість, чи якісь громадські організації. Щоквартально ми збираємося і вирішуємо нагальні проблеми, обговорюємо важливі питання. Наприклад, по митрополиту Іларіону я виступив з ініціативою проводити лекції. До того ж, цього року ми маємо важливі дати — 45 років від дня смерті Івана Огієнка і 135 років від дня його народження. На раді церков ми все обговорили і прийняли спільне рішення.

  Також з усіма представниками ради церков ми їздили у місто Брусилів (29 березня, у день смерті митрополита Іларіона). Там відслужили спільну службу, помолилися і разом відвідали музей імені Івана Огієнка. Наприклад, молебень до Дня Незалежності України, поминальна панахида за загиблими ліквідаторами та померлими від аварії на ЧАЕС, панахида за жертвами Голодомору — все це ми робимо усією радою церков. У день якоїсь важливої історичної дати, ми приходимо до пам’ятного знаку і спільно молимося. Визначаємо, хто виголосить промову, хто читатиме молитву. І якщо й є якісь конфліктні ситуації, то вже два роки поспіль ми вирішуємо усі проблемні моменти на раді церков. Тож це дуже добре.

  — Владико Володимире, як ви вважаєте, що необхідно для того, аби УАПЦ і надалі розвивалася? Які чинники на це впливають?

  — Це, безумовно, кропітка праця. Розвиток УАПЦ вже є, створюються нові громади. А от вже як їх примножити, як збільшити паству, залежить від праці священнослужителя та від активності громади, бажання пастви допомоги своєму духовному наставнику. Все ж багато чого залежить саме від роботи архієрея: якщо він старається, якщо він вірно служить своїй пастві, то й результат обов’язково буде гарним. Якщо він покаже приклад віри і благочестя, то й зрозуміло, що громада віддячить взаємністю — вірно служитиме.

  Підсумовуючи все сказане, я хочу зазначити, що у мене завжди оптимістичний настрій на майбутнє УАПЦ, зокрема й на Житомирщині. Я лише за те, щоб зблизити наші православні церкви. І я мрію, щоб в Україні була єдина помісна православна церква. Я завжди був, є, і залишаюся її прихильником.  І УАПЦ робить усе для того, щоб зблизити усі три гілки православ’я — свою церкву, УПЦ КП і УПЦ МП. Але обов’язково на засадах рівноправ’я, братолюбства, адже кожен повинен мати право на свою думку, на свою позицію, заслуговує на повагу. Не забуваймо, що Бог — є любов. І церква не нав’язує, не змушує ходити до храму, молитися, але церква підказує, як потрібно жити за законами Божими, щоб у нас був мир, щоб у нас була країна, щоб у нас була незалежність, щоб ми усі були добрими людьми!  

Розмову вела Катерина Дейнека