Житомирська Єпархія

Українська Автокефальна Православна Церква

Офіційний
сайт

Володимир до охрещення ( з книги Івана Огієнка Українська церква )

  Князь український Ігор добре вже зрозумів вагу нової віри і тому, здається, став християнином; так само християнкою стала й жінка його Ольга. Але вони не були християнами активними. Перебуваючи на чолі народу, що мав свою споконвічну віру, ані Ігор, ані Ольга (спочатку) не відважувалися стати офіційно й відкрито християнами, а тим більше не відважувалися думати про охрещення всього українського народу. Це було б для них вчинком і не можливим, і не політичним. Народ міцно тримався своєї споконвічної віри, тієї віри, що сягала найдавніших часів; чи добра, чи зла була ця віра, але її визнавав увесь народ, і визнавав її не одну вже сотню років. З вірою своєю народ міцно зжився, звик до неї за багато віків і не мав особливої охоти міняти її на іншу, хоч би й ліпшу. Чужакам за походженням (Ігор та Ольга за походженням були не українці, а норманни), людям, чужинність яких ще так усі добре пам’ятали, чужакам, хоч би й князям, український народ не дозволив би легковажити свою віру, не кажучи вже про зміну її. Правда, українська інтелігенція здавна потроху тяжіла-таки до християнства, але народ до того не мав діла — то «справа панська» чи там справа окремих одиниць.

Князь Володимир (народився десь коло 960 р.) ще з дитинства жив у християнському оточенні. Правда, батько його, князь український Святослав, не любив нової віри, бо міцно тримався віри свого народу; але князь цей, що найбільше кохався у військових виправах, мало сидів удома, а більше перебував у любих йому походах. Отож Володимира виховала бабуня його Ольга. Вона ж була християнка, і не може бути, щоб ця розумна жінка не прищепила нової віри й малому Володимирові, як вона прищепила її другому внукові своєму, Ярополкові, про що свідчить і наш літопис. Можуть заперечувати, що коли Ольга не зробила християнином сина свого Святослава, то так само могла не прищепити нової віри й Володимиру; але тут можна вказати на дальше життя цих князів: Святослав кохався собі в походах, а Володимир пізніше дбав про охрещення всієї своєї землі; отже, нахил до тієї чи іншої віри лежав у самій природі цих князів. І коли Володимир підріс, він не цурався християнства. Так, знаємо, що з п’ятьох офіційних жінок Володимирових аж чотири були християнки (одна грекиня, одна болгарка і дві чешки). Не може бути, щоб ці жінки-християнки не впливали на князя Володимира. Ми ж знаємо з історії, що жінки-християнки справді нахиляли своїх чоловіків і не тільки до зміни віри, але й до охрещення свого народу; пригадаймо хоча б королеву польську Бону (чи Домбровку), чешку за походженням, що вговорила свого чоловіка, польського князя Мечислава І, прийняти християнство.

Варяги, що їх так багато було у війську Володимировім і що займали в нього високі посади, давно були вже християнами; вони при допомозі жінок Володимирових могли з добрими наслідками впливати на князя, підкреслюючи йому скрізь вищість християнства й нагадуючи йому про мудру Ольгу, що теж прийняла нову віру .

Володимир Великий — це справді був великий князь український; він перший князь, що вже по-європейському глибоко зрозумів потреби своєї великої держави. Маючи від природи глибокий державний розум, Володимир з’єднав докупи, в одне ціле, весь український народ, і його держава була однією з найбільших і найміцніших держав на Сході Європи. Володимир не цурався Європи — він сам добре бачив, що культурою Європа була-таки значно вища за Україну, його державу; він рано переконався, що таки потрібно й самому, разом з народом своїм, пристати до цієї нової культури. В так званім Никоновім літопису (під 1001 р., але це могло статися й раніше) читаємо, що Володимир посилав послів своїх по різних землях — до Рима, Єрусалима, в Єгипет та інші місця «соглядати земель ихъ и обычаев ихъ»; цебто князь дуже цікавився життям та звичаями в інших землях, досліджував це життя й бажав прищепити його й своєму народові. У цьому відношенні історики справедливо порівнюють князя Володимира з відомим московським царем Петром І, що значно пізніше, наприкінці XVII — на початку XVIII віку, при допомозі українців-культуртрегерів почав так само європеїзувати Московське царство.

Давні наші пам’ятки, з Початкового літопису починаючи, звичайно малюють князя Володимира як завзятого «язичника». Справді, Володимир був «язичником» — цебто тримався тодішньої віри свого народу. Але ревним язичником Володимир ніколи не був; він виконував лише традиційно все те, що мав робити як князь народу. Ревним язичником роблять Володимира наші давні пам’ятки навмисне — щоб показати наочніше, яким грішним був цей князь до хрещення, а яким праведним став по охрещенні; це звичайний давній трафарет побожних житій тих людей, що пізніше стають святими.

Давні пам’ятки малюють князя Володимира як великого, якогось небувалого сластолюбця. Початковий літопис розповідає, ніби Володимир мав аж 800 наложниць (а Никонів нараховує їх аж 1100: у Вишгороді 300, у Білгороді 300, в Радні 300 і на Берестовім 200); не задовольняючись таким великим гаремом, князь Володимир брав чужих жінок та дівчат і ґвалтував їх; навіть жінку брата свого, черницю, не пожалів Володимир: «Володимеръ залеже жену братьню грекиню, и бѣ непраздна, от нея же родися Святополкъ… прелюбодѣйчичъ бысть убо» (Літопис під 980 р.). Змалювання Володимира такими темними фарбами — це звичайне в наших давніх житіях перебільшення гріхів «язичника», бо ж навіть хозарський каган мав тільки 25 жінок та 60 наложниць. Але Допустимо, що Володимир дійсно мав десь коло 1000 наложниць, то й це не буде для свого часу особливим гріхом. Річ у тім, що в той час — час постійних воєн та нападів — кожен значний воїн брав собі ту чи іншу кількість рабів, особливо молодих рабинь-наложниць; кожен господар невільниці — чи то військовий, чи купець — у першу чергу жив з нею сам — такий того часу був звичай; потім, при нагоді, господар продавав своїх невільниць. Отже, й Володимир як князь легко міг мати цього «живого товару», може, й більше 1000, ці невільниці могли бути йому й наложницями, але все це було таким звичайнісіньким для того часу, а навіть і для пізніших часів… Отже, те, що Володимир мав так багато наложниць, це ще не свідчить про його ніби якесь надзвичайне сластолюбство — це могла бути просто його військова здобич, якою він торгував по звичаю свого часу . А літописець, що чув про цих Володимирових наложниць значно пізніше, міг поплутати невільниць із наложницями й зробити Володимира якимось небувалим сластолюбцем.

Так само з перебільшенням малюють Володимира ревним язичником. Але факти на це не вказують, а коли б і вказували, то в цьому ще не було б чогось надзвичайного — Володимир шанував віру батьків своїх і свого народу; не робити цього як князь він не міг. Звичайно, як князь Володимир мусив часто виступати в різних релігійних всенародних обрядах, робив він це урочисто й публічно, і пам’ять про це, певне, довго жила серед його народу; пізніше літописець міг чути про ці урочисті богослужіння і вже з цього міг уявляти собі Володимира Великого якимось завзятим язичником. Звичайно, Володимир як князь мусив відновляти статуї українських богів («ідоли»), а як князь великого народу мусив ставити їх величними та дорогими; можливо, що доходило навіть до людських жертв, як про це оповідає літописець (варяги-мученики, але літописець не знає їх імен, пізніше джерела звуть їх Федором та Іваном). Але це все було звичайним ділом кожного українського князя, що з становища свого мусив урочисто брати участь у всенародних релігійних процесіях. Через це робити Володимира якимсь особливо ревним язичником немає підстав.

З дитячих років своїх Володимир був під впливом християн і тому не міг виховатися завзятим оборонцем старої української віри; пізніше жінки-християнки піддержували давній нахил князя до нової віри, до християнства; а те, що Володимир мав собі аж чотири офіційні жінки-християнки, саме це вже не говорить про нього як про завзятого язичника.

Отож, як бачимо, Володимир не був якимсь особливим сластолюбцем і не був занадто ревним прихильником старої віри. Це був князь великого державного розуму, це був розумний та енергійний володар величезної могутньої держави, і вже тому йому постійно доводилося стикатися з представниками різних європейських тодішніх земель. Володимир наочно бачив культурну перевагу Заходу над культурою його держави, хоча б перевагу культури зовнішньої чи матеріальної; можливо, що й різні посли європейських держав, що шукали зближення з могутнім українським князем, самі не раз звертали увагу Володимирову на цю вищість європейської культури. Володимир бачив увесь блиск та пишноту грецьких царів, бачив їхню культуру, яка йому дуже імпонувала. Культурний розвиток власної держави, її добробут настирливо говорили Володимиру про те, що він мусить якнайбільше зблизитися із Заходом, з Європою, мусить пересадити в Україну цю європейську культуру. А найпершим ключем до всього цього було одне — християнство, зміна старої віри на нову, охрещення.

І Володимир вирішив охреститися.


Церковний календар