Житомирська Єпархія

Українська Автокефальна Православна Церква

Офіційний
сайт

Основи церковної автокефалії (Неділя 7-ма по Тройці)

«І ходив Ісус по всіх містах і селах навчаючи по школах, проповідуючи Євангелію Царства і сціляючи всяку неміч і всяку хворість у людях» (Мат. 9, 35).

В таких загальних рисах малює перед нами св. Євангелія ту велику працю, яку провадив Христос на землі. Але не тільки тоді Христос ходив по всіх містах і селах, коли жив на землі. Ми віруємо, що Христос і тепер скрізь є, по всій землі є, між усіма народами є, що Він і на нашій Україні, в кожному з наших сіл та міст та навіть в кожній хаті, та навіть у кожній душі має свій притулок, свою оселю, про всіх дбає, про всі народи дбає, щоб проповідувати їм Євангелію царства свого, сціляючи всяку неміч і хворість у них.

І в цьому вся сила, вся непохитність нашої віри в Христа, що ми віруємо, що Він не десь далеко від нас, що Його не треба кудись іти шукати, навпаки Він нас усіх шукає і знаходить, Він у нас самих перебуває.

Для чого? Для того, як каже св. Письмо, «щоб діти Божі розсипані зібрати в одно» (Іоан. 11. 52). Отже з кожного народу Христос збирає дітей Божих розсипаних, єднає їх у свою церкву. Кінцеве завдання Христової праці на землі, щоб об’єднати всіх дітей Божих по всьому світі й на всі віки, щоб сцілити в них всяку неміч, всяку хворість, яка їх роз’єднує.

Але необхідним кроком до цього всесвітнього об’єднання це є об’єднання дітей Божих з кожного народу в народню церкву. Поки кожний народ не об’єднається в свою церкву, доти не може бути всесвітнього єднання дітей Божих, бо всесвітнє єднання лише й можливе між народами, а не поодинокими особами.

Якже може єднатися кожний народ у свою церкву? — Церква є вільне братерство, вільне сполучення дітей Божих. Тому тільки вольною волею сполучені люди складуть з себе дійсну Христову церкву, головою якої буде сам Христос. Апостоли — посланники Христові, благовісники повинні прийти з благовістям до кожного народу, бо Христос сказав: Ідіть навчайте всі народи (Мат. 28. 19). Але запаливши вогонь віри в народі апостоли, згідно заповіту Христа, повинні були не затримуватися там, чим дуж іти в друге місто з благовістям, бо як казав їм Христос: істинно, кажу вам, не встигнене ще обійти всіх міст Ізраілевих, як Син Чоловічеський прийде (Мат. 10).

А хто ж повинен управляти тими церквами в кожному місці, які заснували апостоли? — Церква кожного народу повинна управлятись сама собою, повинна своїми власними силами, за допомогою Христової благодати, будувати своє життя, обирати з серед себе працівників на служіння церкві. Тільки при такій умові вільного будівництва церква кожного народу може повно і всебічно виявити в собі Христове життя, бути, як каже ап. Петро, живим камінням в складі Його церкви (1 Пет. 2. 5). От через що одною з головних підвалин життя кожної Христової церкви є автокефалія церкви, є її воля, незалежність у своєму церковному управлінні. І Христове єднання між церквами кожного народу можливе лише, як вільне братерство церков.

Любі брати і сестри! Коли ми почали відновляти нашу українську церкву ми теж головною підвалиною її поклали автокефалію, цебто волю і незалежність нашої церкви від чужого керівництва. Слово «автокефалія» є грецьке і в перекладі на нашу мову значить буквально «сам собі голова». Автокефальна церква є та церква, яка сама собі голова, сама собою керує, сама утворює для себе свої керуючі органи, сама вільно живе своїм церковним життям в братерському єднанні з іншими церквами.

Ви знаєте, браття, якою злобою, якою ворожнечею зустріли вороги нашої Церкви нашу церковну автокефалію. Російські єпископи й духівництво в Україні, що привикли керувати нашою церквою, за наказом російського синоду і патріярха, за те, що ми назвали себе автокефалістами, відокремились від чужого для нас російського керівничого органу, стали нас обзивати розкольниками, що ми ніби відкололись від православної церкви; та й між нашим несвідомим народом слово «автокефалія» стало майже лайливим словом, його перекручували, над ним глузували, та й досі ще не перестали.

З кого ж це сміються ті люди, що глузують над автокефалією нашої церкви? Вони сміються з самого головного фундатора церкви — Христа, який сам будує свою церкву, як і сказав: Збудую церкву мою і всі сили пекельні її не подолають (Мат. 16, 18), якого і ап. Павло називає головою над усім в церкві (Єф. 1, 22). Коли ж голова над усім у церкві є Христос, то кожна церква, маючи таку голову, вже є по суті автокефальною і не потребує якоїсь шиї, в роді чужого їй синоду, чи патріярха, щоб головою вертіла по своєму. Церква лише сама може і повинна утворити в себе той, чи інший устрій, ту чи іншу організацію для свого власного керування, але це утворення й буде іменно найкращою ознакою її автокефалії, цебто волі й незалежности в утворенні свого власного життя.

Церква кожного народу, як каже св. Письмо, це є діти Божі з’єднані в одно. А дітям Божим, що склали з себе одну сім’ю, не личить віддаватись під чужу зверхність, жити за чужими вказівками, бо й це значило б відходити від слави і достоїнства дітей Божих, робитись рабами людей. Правда синодські та патріярші єпископи ремствують на нас автокефалістів за визволення з-під їхнього синоду та патріярха на підставі історичних доказів.

Вони кажуть: Українська церква ніколи досі автокефальною не була, вона з 1686 року підлягала московському синодові та патріярхові, а до того часу була підлегла царгородському патріярхові, тому вона не має права стати автокефальною, від цих керівників незалежною, без їх згоди і благословенства.

Що Українська церква до останніх часів була під зверхністю московського церковного уряду, проти цього спорити не можна, але чи було ж це справедливо, чи це було по правді Божій, чи це було велике порушення всякої правди?

Підбиття Української церкви під владу московську в 1686 році, це була така неправда, від якої єпископи російські повинні червоніти, про неї мовчати, а коли вони діти Божі, повинні від неї одвертатись, а не захищати її. Таж сама історія, яка каже про підбиття Української церкви під владу московську, каже й про те, як це було зроблено, як московський цар і патріярх, без відому й згоди української церкви, за гроші і подарунки купили в царгородського патріярха в свою підлеглість українську церкву, скільки обману та насильства тут було вжито.

Нам кажуть, що без згоди і благословенства московського патріярха українська церква не мала права проголосити себе автокефальною. Так нехай же скажуть, чи за згодою українського народу московський патріярх підбив його церкву під себе? Отже визволившись від московського патріярха, українська церква відновила правду Божу проти неправди людської, виправила велику історичну неправду свого церковного життя, до якої була примушена на свою загибіль.

Щож відносно залежности нашої церкви від царгородського патріярха до 1686 p., то це був лише матірний зв’язок, бо наш народ з Царгороду одержав Христове благовістя, і церквою українською царгородський патріярх завідував за її згодою. А коли він відважився продати нашу церкву Москві, то цим яскраво показав, що і в його керівництві не все було по правді, і історія виправила загальну церковну помилку, коли віднявши від царгородського патріярха нашу церкву, хоч і тримала її майже 300 літ ще в гіршому московському ярмі, в наші дні виправдала себе, повернувши нашій церкві автокефалію, цебто ту волю, до якої закликав кожну церкву Христос.

Але коли історія виправляє хиби людські, люди хотять перехитрити історію. От і зараз ті самі єпископи і священики «слов’янські» та «обновленські», що так докоряли нам автокефалістам, вже й самі заводять якусь автокефалію, кажучи: і ми утворюємо автокефальну церкву, але ж ми за благословенством, а українці без благословенства...

Про яке благословенство тут мова? Коли за благословенством Христа, то від Христа таке благословенство дане кожній церкві. За чиїм же благословенством ті єпископи заводять свою автокефалію? За своїм власним, бо Христового благословенства вони не визнали, не інакше, як за своїм власним. А яке благословенство, така й автокефалія їхня — одна омана людей та Бога.

Ми ж, браття, будемо триматися в своєму автокефальному житті не благословенства чоловічого, а благословенства Христа Спасителя, який благословляє всі церкви до вільного життя, бо й по наших містах і селах Сам ходить, проповідуючи Євангелію Царства і сціляючи всяку хворість і неміч духовну між нами. — Амінь!

                                                МИТРОПОЛИТ ВАСИЛЬ ЛИПКІВСЬКИЙ

                                                       

                 


Церковний календар