Любі брати і сестри! Яку дивну картину малює свята Євангелія в сьогоднішнє свято св. Миколая. От, став Ісус на рівному місці, і багато учеників Його і велике множество людей з усіх країн... Всі прийшли, щоб послухати Його і сцілитись від недугів своїх. І весь народ бажав доторкнутись до Нього, бо сила з Нього виходила і сціляла всіх.

Які щасливі були тоді люди, коли кожному можна було підійти до Христа, послухати Його, доторкнутись до Нього, одержати від Нього цілющу силу, — але ж Христос сказав: «Я з вами буду в усі дні до кінця світу» (Мат. 28, 20). До Нього наближались великі святителі, угодники Його, — від Нього одержували чудотворну силу. До кого, як не до Христа підійшов близько і Святитель Миколай, чудотворець, — доторкнувся до Нього своїм життям, одержав від Нього ту велику силу, якою він всім допомагав у біді і нужді. Не своєю силою, а всемогутньою силою Христовою, великі діла творили і святі апостоли, і святі мученики, і всі, що наближались до Христа і виявляли Христа всім народам світу.

Це велике щастя гуртуватись коло Христа, єднатись з Ним, зазнали ми українці, коли ми тепер утворюємо свою рідну церкву, гуртуємось у своє братерство у Христі. Довго ми були якісь далекі від Христа; як те сонце зимою, що не видно його за сніговими хмарами, так і Христа щось так довго заслоняло від нас, не допускало нас вільно гуртуватись коло Нього, вільно приторкатися своїм рідним життям до Нього.

Яка ж це чорна хмара закривала від нас Христа, не давала нам наблизитись до Нього своїм рідним життям, не давала доторкнутись до Його цілющії сили? Це наша довга церковна неволя, наша підлеглість московському патріярхові та петроградському синодові. Христос є визвольник всіх людей, усіх народів. До всіх їх він сказав: «Коли Син Божий визволить вас, ви дійсно вільними будете» (Ів. 8, 36). «До волі закликані ви, браття, каже ап. Павло (Гал. 5, 13). Отже у волі, що нею визволив вас Христос, стійте, і під ярмо неволі знову не піддавайтесь» (Гал. 5, 1). Церква Христова, братерство у Христі, є вільне сполучення людей і народів, яке не повинно знати ніякого примусу над собою. Хіба б щасливі були ті люди, що до Христа приходили, коло Нього товпились, коли б їх примусово приганяли до Христа, примушували силою до Нього приторкнутися? Тільки вільне прагнення до Христа, єднання з Ним любов’ю, дає людині те велике щастя, більш якого не можна собі уявити.

Наш рідний український народ це велике щастя вільного єднання у Христі зазнав, і був щасливий навіть тоді, коли він був убогим, коли був голодним, коли його мучили, ненавиділи та ганьбили, але цього щастя, цієї волі церковної його було позбавлено 250 літ тому назад, коли підбито було вільну українську церкву під владу московського патріярха. Як же це було зроблено? Було вжито над Українською Церквою велике насильство і примус. Вільна Українська церква більше 30-ти років вперто боронила свою волю, ніяк не хотіла йти до московського патріярха, йому підлягати, бо мала свого митрополита, своє рідне керівництво, але силою фізичною, шляхом утисків, заслання та підступу, цар московський скорив Українську Церкву під владу московську. Для чого? Для того, щоб панувати над нашою церквою і над нашим українським народом.

Любе братерство! Нам тепер докоряють, вважають навіть єретиками за те, що Українська церква відділилась від московського патріярха, без його на це згоди, що утворила собі своє церковне керівництво. Але ж згадайте, чи питав московський патріярх згоди українського народу, коли підбивав під себе українську церкву? Чи підбиваючи під себе Українську церкву силою, без її згоди, він виконував заповіти Христа, чи навпаки різко порушив ці заповіти і таким чином сам заслуговує докорів в єретицтві? Церква — є вільне сполучення людей і народів, і порушення церковної волі є ґрунтовне порушення заповітів Христа, є злочинство проти Христової волі, є дійсне єретицтво.

Чи патріярх московський увійшов у нашу церкву, як дійсний пастир, через двері, цебто через Христа, через обрання його нашою церквою, чи переліз в нашу кошару, як злодій і розбійник за допомогою державної влади? Отже це було величезним порушенням не тільки волі нашої церкви, але й головних заповітів Христа, що патріярх московський примусово зняв голову з нашої церкви, позбавив її автокефальности, цебто свого власного керівництва; останнього автокефального українського митрополита, Йосифа Тукальського, посадив у в’язницю, а сам проголосив себе головою Української церкви.

Отже тепер, коли Українська Церква визволилась з-під влади московського патріярха, обрала собі свого власного голову-митрополита і Всеукраїнську Церковну Раду, відновила свою автокефалію, — вона не тільки не зробила нічого противного Христу, нічого єретичного, а якраз навпаки, відновила правду нашої церкви від тої неправди, яку вчинило над нею насильство московського царського уряду, — скасувала різке єретичне порушення московським патріярхом заповітів Христа, щоб жити надалі по Христовій волі, а не по людському свавільству. Знайте ж усі ті, що вважаєте себе тут в Україні ще й досі прихильниками старої слов’янської церкви, підлеглої московському патріярхові, що ви підтримуєте неправду людську проти правди Христової; що коли ви не прагне до церковної волі, до визволення Української церкви, ви йдете проти заповітів Христа, проти наказів св. апостолів.

Але ж воля церкви, те, що називається автокефальністю церкви, вона не тільки є виконання заповітів Христа і наказів св. апостолів, вона є найбільш необхідною умовою для повного, щасливого, дійсно християнського життя. Всю загибельність для церковного життя — підлеглости чужій церковній владі — наш український народ добре зазнав за часи свого поневолення. Він був би хотів у своїй рідній мові слухати слово Боже, правити Богослуження, але це не від нього залежало, це залежало від московського патріярхату, петроградського синоду, які української мови не знали і не хотіли знати, з погордою до неї ставилися, і тому український народ мусів і слово Боже слухати, і Богослуження правити на мертвій, незрозумілій для нього слов’янській мові.

Він хотів був сам обирати собі пастирів, яким би він довіряв керівництво своїм духовним життям, але це від нього не залежало, йому по наказам з Москви та Петрограду призначали пастирів, які б виконували волю свого начальства, що їх призначало, а не волю народу. Український народ хотів сам керувати своїм церковним життям, утворювати свій власний церковний устрій, але не мав на це права, бо з Москви та Петрограду йому наказували тільки, щоб він слухав, корився тому духівництву, що до нього призначається і неодмовно виконував всі його вимоги і накази.

От через що церковне життя українського народу, що не мало власної волі, власного вогню та теплоти, а мусіло жити чужим розумом, по чужих вказівках, що далі все більше мертвіло, захолоділо, все більше віддалялось від животворчої сили Христової хмарами примусу та неволі...

Любі брати і сестри! Настав давно бажаний час, коли і на нашому, закритому темними хмарами, небі засяяло сонце волі, коли й на наших безмежних ланах України, як на рівному місці, став Христос. Ідім же до Нього, єднаймось навкруги Його в вільне Христове братерство, щоб одержати від нього ту велику животворчу силу, яка одна тільки в силі оживити наш омертвілий народ, з’єднати його в живе здорове тіло, сцілити його тяжкі хворосте.

Вороги нашого народу, сучасні книжники і фарисеї — слов’янське духівництво — зупиняють нас і кажуть: Що ви робите, на що ви від патріярха відходите? Та ви загинете; що ви без нього значите? Та ви ж убогі, темні, нікуди не гідні, куди ви пнетесь? Але ми вже не їх будемо слухати, а будемо тільки прислухатися до Христа-Визвольника нашого, який нам на нашій рідній мові, відкривши уста, говорить: «Щасливі убогі, бо ваше є царство небесне! Щасливі голодні тепер, бо насититесь! Щасливі, що плачете тепер, бо втішитесь! Щасливі будете, коли зненавидять вас люди і коли відлучать вас, і ганьбитимуть вас, і рознесуть ім’я ваше, як ганебне, ради Сина Чоловічеського! Радійте і веселіться, бо велика нагорода буде вам на небесах!»

От цієї утіхи, цієї радости у Христі, ніхто не відніме у нас. І яке щастя нам, коли ми тепер з’єднались у свою рідну сім’ю, у свою церкву, святкувати нам свої свята. І Христос нам ще ближчий і святі угодники Божі ще рідніші. Нехай же живе, шириться і зростає в нашім українськім народі наша свята Українська Православна Автокефальна Церква, на щастя, вільне життя і утіху нашого народу.

Вас, любі браття, щиро вітаю з сьогоднішнім святом св. Миколая і бажаю вам дождати ще більшого свята пресвітлого Різдва Христового. — Амінь!

                                                        Митрополит Василь Липківський