Житомирсько-Поліська Єпархія

"Покаяння відкрий мені двері, Життєдавче"!

В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!

Сьогодні в неділю Церква пропонує нашій увазі Євангельську притчу про митаря і фарисея. З сьогоднішньої неділі  розпочинається, так званий, передпостовий період. "Два чоловіки зайшли в храм помолитись : один був фарисей, а другий - митар". Коли ми говоримо про божество Ісуса Христа на основі чуд, які він чинив, то досить буде назвати одне-два зцілення, Його владу над нечистими духами, над силами природи і цього буде достатньо, щоб повірити у надприродні можливості Сина Чоловічого. Але давати духовну науку, прагнути обновити людські душі, вказуючи на правдиві цінності християнського життя, особливо тепер, на початку чотирьох тижнів,  що приготовляють нас до Великого Посту, без притчі про митаря і фарисея є дуже і дуже важко. 

Неможливо знайти слова, приклади, якими ми могли б більш наочно зобразити Господню вимогу щодо нашого служіння Йому в "дусі і правді", як Він сам це зробив,  показуючи нам погляд Небесного Судді на двох людей. Вони ніби однакові, одного роду -племені, визнавці одного Бога, знаходяться в одному храмі в той самий час, і разом з тим такі різні. Різні не лише щодо свого суспільного стану, а й тим, що один шанований всіма, а інший зневажений. Різниця є і в їхньому сприйнятті одного і того самого Бога, перед яким вони стояли і якому прийшли в цю мить поклонитися. 

Для фарисея його відносини з Богом - це торг. Він платить: постить двічі на тиждень, з усіх прибутків дає десятину, веде праведний спосіб життя, а Бог за це робить його неподібним на інших: перелюбників, грабіжників, митарів. Митар же, усвідомлюючи власну гріховність, стоїть не на торговиці, він перед престолом строгого судді, він боїться навіть очі підвести, тільки б'є себе в груди і повторює раз у раз: "Боже, змилуйся наді мною грішним". Цими двома постаттями Господь Ісус прагнув продемонструвати нам різницю між Божою і людською оцінкою. Тобто, те, що наше власне судження про себе самих дуже часто відрізняється від думки Бога про нас. У даному випадку фарисей був високої думки про себе, напевно, так само високо цінували його люди тай як інакше: чоловік набожний, праведний, постить, молиться, жертвує постійно з усіх прибутків на храм Господній, тож йому честь і слава від людей і спасіння від Бога. 

Так думають усі, так вважає впевнений у своїй святості фарисей і вже поводиться з Богом у храмі нарівних, не як слуга, а як рівноправний партнер. І цілком інакше з митарем - відомим усім грішником, бо ж митар, а це говорить вже саме про себе: прислуговує окупантам, здирає податки, обдурює, краде тощо.Та виявляється, що людська оцінка, яка базується на поверховості людського розуму, далека від мудрості і знань Господніх. Творець не зважає на красиву обгортку, для нього наймиліше - це дух. Не сама десятина, як викуп, як відчипне, а справжні " жертви Богові- дух сокрушенний, серцем сокрушенним і смиренним Ти, Боже, не нехтуєш". І наповнений гординею не відкупиться від Нього ніякими багатими приносами і повернеться з Господнього дому невиправданим. Бо каже Господь: "Я бажаю милости, а не жертви". 

Ми осуджуємо фарисея. І цей осуд начебто цілком справедливий, як справедливі Христові слова: "Не судіть і не будете суджені". Погляньмо довкола себе: у церкві, на вулиці, вдома. Нехай кожен згадає своїх сусідів, знайомих і скаже собі в своєму серці: скількох із них він вважає гіршими за себе. Тобто повторює ті самі слова: Господи, дякую Тобі, що я не такий ледацюга, злодій, пияк, як той Петро, Михайло, Іван. Я ходжу до церкви, молюся рано і ввечері, даю милостиню і т.д. А інший, той, хто так зарозуміло заявляє: " Чого мені йти до сповіді та щонеділі до церкви, я звичайний чоловік, цілий тиждень працюю, в неділю хочу відпочити, нікого не вбив, не пограбував, нехай сповідаються і моляться ті, що грішать; чи такий чоловік може сподіватися в кінці днів свого життя бути прирівненим до митаря? 

Та часто ми не тільки виливаємо забагато бруду на голову фарисея, який щиро вважав, що не робить нічого злого, але й забагато похвал виголошуємо митарю, забуваючи про те, що якби він мав таку кількість чеснот, як ми йому інколи приписуємо, то перш за все не був би митарем. Його покаяння - це муки не заглушеної ще бур'яном гріхів совісті. Це вона привела його до храму і наповнила серце страхом Божим і покорою. І зрештою, що таке покора в нашому  розумінні?

 Нерідко ми ототожнюємо її з безхарактерністю, безвольністю, не задумуючись, що покора це чеснота, мета якої стимулювати в людині її духовний ріст, відкривати нове, бути збільшуваним склом, через яке кожний буде бачити власні недоліки, заглушуватиме гордість, а це перш за все притаманно людям з сильною волею і твердим характером, і навіть сміливим, таким, що не бояться поглянути в очі правді. Бо боягуз, що зі страху плазує перед сильнішим - немає покори; до нищого, слабшого за себе він ставиться зі зневагою, погордою. 

Євангеліє дає нам приклад справжньої покори в особі римлянина-сотника, який упокорюється до того, що просить юдея, жидовина, зцілити слугу. Такої чесноти маємо і ми прагнути собі, розвивати її роздумуючи над притчею, яку чули, над іншими численними науками, подіями зі Святого Письма, і можемо бути певні, що настане той день, коли кожний піде з храму до свого дому оправданий.

                                                                Протоієрей Василь Копиняк, настоятель Свято-Михаїлівської парафії села Печанівка