Житомирсько-Поліська Єпархія

Народився преподобний 10 грудня 1894 року в с. Мала Іловиця (Тернопільська область) в благочестивій християнській сім’ї. При святому хрещенні хлопчика назвали Яковом на честь мученика Іакова Персянина.

У сім’ї ремісника Варнави Головатюка, крім Якова зростало ще дев’ятеро дітей. Тому батькові доводилося братися за будь-яку роботу - він робив колеса, колодки, сани, зверталися до нього за допомогою і хворі селяни, як до хорошого костоправа.

Будучи юнаком, Яків допомагав батькові доглядати хворих, коли той направляв зламані кістки.

У 1912 році Яків Головатюк був призваний до Царської Армії. Під час Першої Світової війни служив в стрілецькому полку в м. Луцьк, далі направлений в Сибір, де виконував обов’язки фельдшера. Потім фронт, передова, і за тим – полон. Німці відправили його в Альпи, де три роки він працював у фермера. В 1919 році тікає із полону і повертається до рідного села. Вдома займається звичною селянською роботою, допомагає хворим, які зверталися по допомогу.

Обравши монаший шлях, у 1925 році Яків приходить до Почаївської Лаври. В працьовитості та смиренні виконував молодий чернець всі послухи, покладені на нього, вважаючи себе самим грішним.

Пройшовши чернецький іспит, 8 липня 1932 Яків був пострижений у чернецтво з ім’ям Йосиф. А згодом висвячений у сан ієродиякона, у 1936 році – у сан ієромонаха.

Виконуючи різні роботи і послухи в Лаврі, батюшка лікував хворих, а особливо прославився як костоправ.

Згодом отець Йосиф разом із ієромонахом Іринархом оселяється у невеликому будинку на монастирському кладовищі, де проходять більше 20 років його життя.

Проводячи дні і ночі в молитві та в пості, отець Йосиф ріс духом, здобував тверду віру та діяльну любов. Посвятивши своє життя Богові і ближнім, отримав дар зцілення та прозорливості. Він лікував, виганяв бісів, вертав слух глухим, зір сліпим, в скорботі подавав відраду і втішення. Скільки горя прийняв він у своє серце, плачучи з плачучими, подаючи при цьому всім мир, вселяючи в серця радість і надію.

Потік хворих не припинявся ні вдень, ні вночі. Черги стояли кілометрові. Старцю були відкриті душі всіх людей, їх серця і наміри. А про себе говорив: “Ви думаєте я святий? Я грішник! А зцілення ви отримуєте по своїх молитвах і своїй вірі”.

Влітку паломництво до батюшки Йосифа збільшувалось і сягало п’ятисот осіб щоденно. Після молебнів він запрошував усіх до величезного столу на братську трапезу, після якої виконувалися церковні піснеспіви та духовні канти. Навіть невіруючі після зустрічі з отцем Йосифом змінювали спосіб життя і прославляли Бога.

Настали страшні часи гонінь на Церкву. Почаївська Лавра потрапила до безбожної влади більшовиків, а до отця Йосифа почали навідуватись співробітники НКВС.

Одного разу прийшли незнайомі люди з носилками, зв’язали і понесли, маючи намір скинути його з кручі. Але батюшка спокійно сказав їм: “Далеко не понесете”. Господь не дозволив насильникам поглумитися над Своїм угодником - по дорозі один з тих осліп, другому відняло руку, третьому ногу. Вони кричали, просили пробачення. Отець Йосиф благословив їх і відпустив з миром. Але нічні візити до старця не припинялися.

В одну з весняних ночей в хатину старця ввірвались якісь повстанці і оголосили про розстріл. Отець Іринарх врятував його від безневинної смерті, і після цього отця Йосифа знову переводять до Почаївської Лаври.

І далі до преподобного приїжджають люди, з найвіддаленіших республік Радянського Союзу везли хворих. Батюшка лікував найтяжчі хвороби – здоровими ставали навіть ті, від яких відмовились медики. Радянська влада забороняла людям їздити до старця. Навіть автобуси відмінили. Але людей це не зупиняло – вони йшли пішки, їхали підводами.

Наступив 1962 рік. Тогочасна безбожна влада намагається відібрати у Лаври Троїцький Собор, уже й соборні ключі забрали. Але отець Йосиф сміливо вихопив з рук міліціонера зв’язку ключів та віддав наміснику: “Архієрей – ось хто хазяїн церкви!” – сказав преподобний і закликав місцевих жителів захищати храм. Селяни кинулися на загарбників і вигнали їх за ворота. Так преподобний відстояв Троїцький собор.

Через пару днів після цього випадку за ним приїхали на машині, відомою під назвою “Чорний ворон”. Зв’язали, закрили рота рушником й відвезли в психіатричну лікарню. Там побрили, постригли й посадили в палату до “буйних”. Йому вводили ліки, від яких розпухало все тіло й тріскалась шкіра.

Через три місяці отця Йосифа привели в кабінет головного лікаря й запитались чи може він вилікувати тих, які перебувають з ним у палаті, на що преподобний відповів, що може, лише попросив привезти йому святе Євангеліє, хрест та одягання, щоб він міг відслужити Водосвятний молебень. Проте лікарі заперечили йому, щоб він лікував без молебнів. Старець сказав, що це неможливо, адже коли солдат йде у бій йому дають зброю. «Наша зброя – Святий Хрест, Святе Євангеліє і Свята вода!», - закінчив отець Йосиф. Його знову відвели до палати, де він продовжував нести свій тяжкий подвиг. Муки закінчилися лише з приїздом до лікарні Світлани Аллілуєвої, дочки Сталіна, яку він свого часу зцілив від душевної хвороби. Їй вдалося добитися звільнення старця .

На жаль, повернення до Лаври було вже неможливим і рідні забрали отця Йосифа в село Іловицю. А там невідомі люди в грудні 1965р. побили старця, відвезли за село й викинули посеред болота. Коли ж батюшку розшукали, то таємно віднесли до Лаври, де він прийняв ще суворішу чернечу обітницю – схиму – з ім’ям Амфілохій і з Божою допомогою, одужав. Знову став пророкувати і зцілювати.

У селі Іловиця він оселився у племінниці Анни. Сам змайстрував голуб’ятню, а під нею – каплицю. У голуб’ятні жили біля двохсот голубів. На дворі поставили великий обідній стіл для богомольців, збудували молільню, трапезну, кухню, приймальню для хворих, спальню для послушниць, які допомогали по господарству. Ще у батюшки був великий сад, де гуляли павичі, рясно плодоносили фруктові дерева. У дворі преподобний щодня служив Водосвятні молебні, багато віруючих отримували зцілення. Отець Амфілохій деяких хворих благословляв не вживати їжу в середу і п’ятницю. У дні суворого посту він велів рано вранці, вставши з ліжка, до початку ранкової молитви, відразу класти три земні поклони з молитвою «Богородице Діво, радуйся …» , щоб легко витримувати піст в цей день.

А ось розповідають ще таку історію - одного разу, коли старець поїхав на цілий день до хворого, до нього привезли вмираючого хлопчика 13 років. Пізно вночі старець повернувся і дізнався, що хлопчик той помер. Старець підійшов до лави, на якій він лежав, довго молився, потім перехрестив дитину, і хлопчик ожив .

Преподобний відчував наближення своєї смерті. Якось влітку 1970 року батюшка зі своїм другом проходив лісовою стежкою. Почувши зозулю, промовив: ”Останній раз слухаю з тобою зозулю”…

Не стало отця Амфілохія 1 січня 1971 року. Істинна причина смерті преподобного Амфілохія і досі залишається невідомою. Існують лише припущення та здогади, згідно яких він помер від отруєння однієї з послушниць.

Через 30 років, під час яких не припинялися чудесні зцілення на могилі старця, його святі мощі були знайдені нетлінними. Їх помістили в печерній церкві поруч із нетлінними останками преподобного Іова Почаївського та зарахували до лику святих.

Люди і зараз відвідують могилу преподобного Амфілохія. І по цей час на могилі старця звершуються чуда, біля якої є маленька яма з піском, від якого теж люди отримують зцілення. Сам преподобний ще за життя заповідав: "Як я помру, приходьте до мене на могилку, я почую ваші молитви. Беріть з могили пісок - він буде цілющим".